“Вчитися жити поруч”. Історія однієї психологічної консультації

– Вони зовсім інші, – сказала вона, сідаючи обережно, наче щось у ній боялося бути надто показним. – Вони навіть не читають книжки! І не слухають мене. Їм усе “можна”, а мені – соромно, що не можу їх виправити. Я хочу, щоб вони були успішні і розумні, виховані і чемні. Я мовчу, але всередині – вогонь.

Її голос був рівним, майже спокійним. Проте очі говорили про втому і розгубленість. Її донька з онуками – далеко, за кордоном. З початком війни вони поїхали туди, де безпечніше.  Спілкуються щодня, але живуть не поруч і страх взяв жінку у полон. Боїться, що втрачає повагу онуків і зв’язок з ними. Помічає, що вони ніяк не реагують на її зауваження, або реагують – роздратованістю. Саме тому звернулась за психологічною допомогою до ГО “Білозерський центр регіонального розвитку”.

Психологічна сесія почалася з дихання. Не просто глибокого, а усвідомленого, щоб трохи “розплутати вузли в тілі”, зняти напругу. Говорили про те, що для неї означають “цінності”. Згадували про що вона мріяла, як росла і хотіла читати дефіцитні книжки у яскравих палітурках; про мамині повчання – жити в ідеальному порядку, попри втому і відповідальності.  

– Чому вам важливо, щоб діти були “правильні”?

– Я виросла в час, коли слухняність – це було головне. Інакше – сором, осуд… – сказала вона.

Ми заглянули в інакший світ – світ сучасності. Подивилися на нові покоління – як вони ростуть серед шуму, швидкості, цифрового потоку, свободи, яку вони ще не завжди вміють цінувати. І що зовсім не обов’язково, що “інше” – це “гірше”.

Потім шукали міст, звʼязок. Не між книжками та TikTok’ом, а між її серцем і серцями онуків, якими живе, між досвідом і допитливістю, між очікуванням і прийняттям.

– Я маю дати їм можливість бути такими, як вони є? – запитала вона наприкінці.

– А ви хочете, щоб вас приймали такою, яка ви є? – запитала її у відповідь. 

Це питання залишилося з нею. З нього почалося прийняття. Вона вчилася говорити не мовою моралі та контролю, а через тепло, дотримання кордонів і повагу. Не “ти маєш це зробити…”, а “мені боляче, коли…”. Вчилася говорити про власні почуття замість звинувачення. 

Через кілька днів вона сказала, що їде до онуків в подорож. І дуже хвилюється. 

– Вони не почали читати книжки, але я почала слухати їхні розповіді, розповідати про події і тепер ми більше сміємося, коли говоримо онлайн. Я від них дізнаюсь купу нового про сучасні вподобання. Я бачу – вони мене люблять, навіть якщо ми такі різні. Хвилююся, як воно буде при зустрічі. 

Це була маленька перемога. Не над онуками, бо вони інші люди, зі своїми уподобаннями і переконаннями. А перемога над страхом самотності та нереалістичними очікуваннями від інших. 

Ще через тиждень – подзвонила і поділилась своїми думками.

– Я щаслива, що з вами поспілкувалася. Мої онуки так тепло мене зустріли! Вони так і не поводяться “правильно”.  Не дуже прислухаються до моїх порад. Але мені стало легше, бо вчуся жити поруч з іншими, не намагаючись їх змінити, а дозволяючи собі і їм бути собою. Постійно в голові ваше питання – чи хочу я, щоб мене приймали такою, як я є? А чому тоді іншим не можна бути такими, як вони є – іншими? 

Я тепер часто думаю про інакшість серед нас всіх. Прийняття сьогодні для мене, після спілкування з психологинею, – це не слабкість, це не капітуляція й не згода на все. Це вміння жити в одному просторі з тим, хто не такий, як ти. Дивитися на іншого – і не змінювати його, не виправляти. Просто бачити і спостерігати. 

Одна онучка – м’яка, повільна, тонка. Її торкає навіть шепіт, вона може плакати від вітру, що зрушив завісу. А поруч живе інша онука – говорить прямо, сміється голосно, реагує швидко й не боїться бути різкою. Навіть онучки – різні! І я це тепер всередині себе – приймаю. Колись це дратувало мене. Здавалося, що “так не можна”, що треба стримуватися, відповідати нормам, бути “як люди”.

Але розмова з психологинею – все змінила. Я почала вчитися. Ніжно ставитися не лише до себе, а й до чужої різності. Давати можливість робити власні помилки, приймати рішення та знаходити власні уподобання. Давати простір. Не заохочувати, не направляти, не карати, а визнавати право просто БУТИ. 

Підготувала 

Інна Корміленко, психологиня ГО “Білозерський центр регіонального розвитку”

Нагадуємо, що ви можете отримати безкоштовні юридичні та психологічні консультації за телефонами підтримки:

📍Психологічна допомога – (066) 999-01-42

📍Юридична допомога – (050) 999-01-42

🟦 Безкоштовну психосоціальну та правову допомогу надає ГО “Білозерський центр регіонального розвитку” в рамках проєкту, що реалізовується HIAS Ukraine, за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Проте це не означає, що висловлені погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй. 

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) – гнучкий та оперативний інструмент фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй. 

*Фото ілюстративне з відкритих джерел.