Як пройти шлях горювання разом?

Марина* прийшла на консультацію до психологині ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» разом із дівчинкою-підлітком. Вони виїхали з окупованої території, де покинули повністю зруйнований будинок. Дорога була довга та небезпечна. У спогадах залишилися щасливі будні родини, садок біля хати та мрії про майбутнє. Було багато причин виїхати, але це не зменшило відчуття провини й горя.

Там, в окупації, залишилася бабуся, яка невдовзі померла. Вона мала близькі емоційні стосунки з онуками, завжди опікувалася ними й допомагала знаходити компроміси. Виїзд з окупації підтримала та мотивувала прискоритися, але сама вирішила залишитися. На вмовляння не піддавалась, вірила у скору зустріч, але не витримала хаосу, обшуків і тиску.

Марина звинувачує у смерті рідної людини війну і … себе. «Я не змогла її захистити!» — крутиться в її голові та загострює відчуття безпорадності, емоційну пустоту, страх втрати близьких, а також сумніви у власній безпеці. Відсутність можливості попрощатися з бабусею під час поховання ускладнило процес горювання. Це призвело до тривалої скорботи, загострення відчуття несправедливості та емоційного «застрягання» на етапі заперечення або гніву. 

На початку зустрічі з психологинею Інною Корміленко Марина не стримувала сльози, а дитина — мовчала й не підіймала очі. Психологиня насамперед створила безпечний простір: підтримувала спокійний тон, дозволяла паузи, активно слухала та повторювала почуте словами, які підтверджували емоції дитини та матері: «Я бачу, що це для вас дуже боляче», «Ти сумуєш за бабусею, і це цілком природно». 

Потім психологиня допомогла родині виразити свої почуття через прості вправи. Дитина захотіла розповісти свої спогади. Марина описувала свої емоції. 

Через ці розмови та прості вправи вони змогли:

• почати говорити про втрату без страху засмутити одна одну;

• зрозуміти, що сум і образа — нормальна реакція на травму;

• отримати конкретні стратегії підтримки для дитини вдома (малювання, обговорення спогадів, ритуали пам’яті);

• зміцнити зв’язок між мамою та дитиною, що допомагає відчувати безпеку.

Наприкінці зустрічі дитина вже була більш спокійна та розслаблена, під час розмови дивилася в очі. А Марина зізналася, що вперше відчуває, що вони можуть пережити втрату разом без страху та провини. 

«Біль залишається, але йому потрібно давати простір, проговорювати свої почуття й тим самим давати приклад дітям, як проживати горе», — розповідає психологиня.

Психологиня допомогла вербалізувати травматичні події, що зняло частину внутрішнього тягаря й допомогло не закриватися у власному мовчанні. Родина отримала прості, але дієві інструменти для взаємної підтримки вдома. І найважливіше — між мамою і дитиною знову відновився емоційний контакт, який є їхнім внутрішнім ресурсом у подоланні втрати.

Психологічна допомога дає можливість не «застрягти» у болю, проживати його та крок за кроком повертати сили. Пам’ятати та сумувати — природно. Жити далі, зберігаючи любов і світлі спогади — можливо.

Ветерани, ветеранки та їхні родини можуть отримати безоплатну психологічну допомогу за телефоном + 38 (066) 999-01-42 або зареєструватися на онлайн-консультацію за посиланням: https://forms.gle/sYnnNqu66Rv6JPBv8

🟦Надання безоплатних послуг організовано в межах проєкту «Підтримка, інтеграція та адаптація ветеранів Білозерської громади та їхніх сімей», який впроваджує ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» за сприяння Програми розвитку ООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Данії.

*Ім’я героя змінено з міркувань конфіденційності

**Зображення ілюстративне, Canva.