Як дорослим допомогти дітям пройти через стрес від війни? Поради психологині

 
За останні місяці, з огляду на свою діяльність, багато спілкуюся з дітьми різного віку. Тож сьогодні хочу проговорити саме про дітей під час війни і їх проблеми.

Перш за все звертаю увагу, що якщо дорослі поряд з дитиною вміють себе опановувати під час страхів, то діти спокійні навіть у кризові ситуації. Проте, як тільки батьки починали панікувати, діти робили так само ― плакали, істерили, тривожились тощо.

Коли батьки приводять до мене дитину на консультацію, то ми разом з дорослими вчимо прості техніки заспокоєння – заземлення. Під час паніки треба нагадати собі де ти знаходишся і що відбувається. Наприклад, порахувати предмети поруч, пригадати улюблений запах, знайти предмети певного кольору. Гарно спрацьовують віршики або математичні вправи. Повертаючи свою свідомість і тіло назад у даний конкретний момент часу, ми організовуємо нашому мозку простір, щоб він заспокоївся, і відчув себе більш сконцентрованим.

Техніки заземлення існують не для того, щоб позбутися від небажаних емоцій або абстрагуватися від поточних переживань. Вони для того, щоб з’явився ресурс винести певний досвід та емоції. Залежно від віку дитини ми робимо різні вправи, щоб всі члени родини їх запам’ятали і у «пікові» моменти змогли їх відтворити.

Є діти, які дуже емоційно переживають вибухи – лякаються, плачуть, стають тривожними. Проте є і такі, які «заморожуються» і їм байдуже до того, що відбувається навколо. Підлітки ж свій страх можуть свідомо приховувати. Вони переконують, нібито нічого не бояться. Проте у них виникають поведінкові проблеми: стають замкнутими, асоціальними, складніше адаптуються.

В мене є кейс, коли хлопчик переконував, що не боїться ні війни, ні обстрілів. Проте він став боятися темряви. Страх проявився в іншому. Всі реакції людей – нормальні. Проте психолог/-гиня може допомогти підібрати «ключик» саме до вашої душі, щоб максимально безпечно для здоров’я прожити цей досвід.

Деякі батьки лякаються, коли дитина малює чорні малюнки. Навіть забороняють малювати воєнну техніку, зброю тощо. Тривожаться, що діти грають у війну. Звісно ж всі випадки індивідуальні, проте дитяча психіка мов пластилін і таким чином діти себе «самолікують», проявляючи назовні все те, що їх тривожить всередині. Так вони позбавляються цього травматичного досвіду.

Як я казала вище, діти дуже залежать від емоційного стану батьків і все відчувають. Тому якщо мама справляється, знаходить для себе ресурси, обіймає дитину, турбується про її емоції та переживання, то дитина більше відчуває безпеку.

Є у мене звернення з неконтрольованими страхами, енурезом, розладом сну, тривогами, розладами мовлення, гіперактивністю або ж навпаки – безсиллям, небажанням або неможливістю щось робити. Часто ці питання вирішити за одну консультацію не може і я направляю до інших спеціалістів/-ток або рекомендую психотерапію.

Є декілька кейсів, коли підлітки з першої хвилини знайомства просто починають плакати, інколи зриваючись на ридання. В таких випадках раджу дорослим не боятися дитячих емоцій і не радити дитині: «Заспокойся! Не плач!». Дорослому треба навчитися не забороняти емоції, а просто бути поряд у такі хвилини і створювати безпечний простір, де дитина може бути собою і «вилити» всі емоції.

Добре б було, якби батьки опанували пару технік стабілізації кризових станів. Найпростіший варіант – це дихання, яке часто недооцінюють. Протистресове дихання, дихання по квадрату або сходам, задмухування свічки – можна підібрати комфортний варіант. Коли дитина вас не чує, я раджу батькам спокійно, методично повторювати: «Дихай!» і просто дихати самим поряд, подаючи приклад. Так чи інакше дитина може піддатися і почати наслідувати дорослого заспокоюючись.

Ще одна універсальна вправа для стабілізації «5-4-3-2-1». Вона допомагає у випадку дезорієнтації від надмірних емоцій, швидко повернутися до реальності, по черзі активуючи п’ять органів відчуттів та вмикаючи нашу лобну кору. Треба знайти очима 5 предметів синього кольору, почути 4 різних звуки, торкнутися 3 різних поверхні, відчути два різні запахи та один смак. Кожен етап треба проговорювати вголос. 

Рано чи пізно війна закінчиться, а життя поступово буде відновлюватися. Ми – дорослі маємо навчитися допомагати собі, щоб мати змогу допомагати своїм дітям. Це ми маємо надавати їм підтримку. Це ми є для них прикладом стійкості і впевненості. У нас немає іншого вибору – вистояти, відродитися і допомогти нашим дітям пройти через цей досвід.

Інна Корміленко, 

психологиня ГО «Білозерський центр регіонального розвитку»

Ініціативу «Заклади культури в деокупованих громадах Херсонщини як осередки психологічної та правової підтримки мешканців» впроваджує ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» за сприянням Програми розвитку ООН (UNDP) в Україні за фінансової підтримки Уряду Данії.

 

Фото з архіву ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» та Сanva